пригоди чорного кота лапченка описані ним самим

Іван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість

    Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина.

    Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби. На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину...

Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука. Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець. При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими.

    Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з літерою, і, хоч я знав, що це важіль, мені щоразу зд

Источник

Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини, Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвїяна.

— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок.— Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!

— Ну, гаразд... Візьму... Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його... Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник, Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім'я загального перетворилося на власне.

— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи,—сказав Письменник, явно наслідуючи мою попередню господиню. — він дуже пухнастий.

Я не розчув відповіді, бо в цю мить помітив на столі ковбасу, і, поки Пис

Источник

Читать онлайн "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим" автора Багмут Иван Адрианович - RuLit - Страница 1

Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини, Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвїяна.

— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок.— Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!

— Ну, гаразд... Візьму... Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його... Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник, Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім'я загального перетворилося на власне.

— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи,—сказав Письменник, явно наслідуючи мо

Источник

“Пригоди чорного кота Лапченка” скорочено

Чорний сибірський кіт родився у родині диригента, коли він трохи підріс дружина диригента віддала його знайомому письменникові. Той спочатку не хотів його брати через колір, та його вмовили. Дружина письменника також не вподобала спочатку кота.

Кіт з письменником не дружили, так як кіт крав у нього їжу, а письменник постійно дражнив кота, так як той не вимовляв літеру “р” і часто казав котові “дрлл-л-ляствуйте”, чим дуже злив його. А ще кіт постійно викрадав котлети і м’ясо, а мишей ловити відмовлявся. Лише одного разу зловив мишеня і те їсти відмовився. Ще однією проблемою було те, що кіт любив лазити і тому побив усі вази. Це було останньою краплиною і його віддали у куточок середньої школи.

У школі до Лапченка піонери-учні поставились з повагою, приносили йому ковбаски, рибку. Один у учнів сказав, що Лапченко родич лева, а лев – цар звірів. Це справило таке враження на кота, що вночі він передушив усіх мишей, пацюків, пташок і рибок з акваріуму у природознавчому куточку. На ранок вся школа була обурена і Лапченко віддали сину прибиральниці Сергію (учень 7-го класу).

У Сергія Лапченко прожив рік і разом з ним вивчав уроки, так як хотів стати вченим котом. Одного разу Сергій пішов у зоопарк, але Лапченка з собою не взяв. Кіт так почав кричати під дверима, що його не взяли побачити лева, що мати Сергія випустила його самого на вулицю. Там він побачив бездомного облізлого собаку і здивувався, як після такого собаки вважають людей найкращими друзями, якщо люди викидають собак на вулицю як непотріб.

Біля кінотеатру Лапченка хапають хлопчаки і несуть до ветінституту, щоб там його здати і заробити кишенькові гроші на кіно.

У інституті було зібрано багато безхатніх котів, яких використовували для різних дослідів. Тут Лапченко посварився з

Источник

Багмут Іван Адріанович

Зміст

Дитинство і юність [ ред. | ред. код ]

Навчався Іван спершу у Новомосковській чоловічій гімназії, продовжував освіту в учительській семінарії, яку закінчив у 1921 році. Деякий час він вчителював у рідному селі, а згодом переїхав до Харкова. Тут І. Багмут працював інспектором Народного комісаріату освіти УРСР, став редактором відділу юнацької літератури у Державному видавництві України, літредактором художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референтом в РАТАУ. В Харкові він продовжував навчання в сільськогосподарському інституті.

Перші публікації [ ред. | ред. код ]

Наслідком подорожей стали публікації в харківських газетах та журналах, а скоро з'явились і книги: «Подорож до Небесних гір», «Преріями та джунглями Біробіджана», «Вибухи на півночі» та низка інших.

Літературна діяльність [ ред. | ред. код ]

Заслання і міжвоєнні роки [ ред. | ред. код ]

9 серпня 1935, коли особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УРСР за вигадану «контрреволюційну діяльність» засудили письменника на на шість років позбавлення волі. Відбував строк у виправно-трудових таборах Чиб'ю, Уса, Абезь у Комі АРСР (тепер Республіка Комі. Працював геологом у пошуковій партії, яка обслуговувала будівництво Печорської залізниці. Після звільнення в 1941 р. письменник деякий час працював там же вільнонайманим, а з початком воєнних дій пішов добровольцем на фронт.

как выглядит порода кошки британская вислоухая
Узнайте больше о скоттиш-фолдах в 35 фото. Происхождение породы шотландская вислоухая, внешний вид, характер, окрасы, уход, цена и питомники.

Шотландская вислоухая кошка (скоттиш-фолд) – это что-то выходящее за грани

Учасник Німецько-радянської війни. Нагороджений двома медалями «За відвагу». І. Багмут був розвідником на Воронезькому фронті. В лютому 1943 року письменник був тяжко поранений і після лікування в лютому 1944 повернувся до Харкова, де працював директором Харківського відділення Укрлітфонду. В Харкові письменник поновив літературну діяльність, написавши в роки війни книжку «Записки розвідника».

Твори [ ред.

Источник

"Пригоди чорного кота Лапченка" скорочено

Чорний сибірський кіт родився у родині диригента, коли він трохи підріс дружина диригента віддала його знайомому письменникові. Той спочатку не хотів його брати через колір, та його вмовили. Дружина письменника також не вподобала спочатку кота.

Кіт з письменником не дружили, так як кіт крав у нього їжу, а письменник постійно дражнив кота, так як той не вимовляв літеру “р” і часто казав котові “дрлл-л-ляствуйте”, чим дуже злив його. А ще кіт постійно викрадав котлети і м’ясо, а мишей ловити відмовлявся. Лише одного разу зловив мишеня і те їсти відмовився. Ще однією проблемою було те, що кіт любив лазити і тому побив усі вази. Це було останньою краплиною і його віддали у куточок середньої школи.

У школі до Лапченка піонери-учні поставились з повагою, приносили йому ковбаски, рибку. Один у учнів сказав, що Лапченко родич лева, а лев — цар звірів. Це справило таке враження на кота, що вночі він передушив усіх мишей, пацюків, пташок і рибок з акваріуму у природознавчому куточку. На ранок вся школа була обурена і Лапченко віддали сину прибиральниці Сергію (учень 7-го класу).

У Сергія Лапченко прожив рік і разом з ним вивчав уроки, так як хотів стати вченим котом. Одного разу Сергій пішов у зоопарк, але Лапченка з собою не взяв. Кіт так почав кричати під дверима, що його не взяли побачити лева, що мати Сергія випустила його самого на вулицю. Там він побачив бездомного облізлого собаку і здивувався, як після такого собаки вважають людей найкращими друзями, якщо люди викидають собак на вулицю як непотріб.

Біля кінотеатру Лапченка хапають хлопчаки і несуть до ветінституту, щоб там його здати і заробити кишенькові гроші на кіно.

вислоухие кошки ловят мышей или нет
Почему коты так много времени проводят, вылизывая свою шерсть? Для котов вылизывание, кроме средства гигиены, является способом поддерживать психическое равновесие. Уход за шерстью успокаивает, нейтрализует зарождаю

У інституті було зібрано багато безхатніх котів, яких використовували для різних дослідів. Тут Лапченко посварився з однією з кішок, яка намагалась показати се

Источник

Для работы с сайтом необходимо включить поддержку JavaScript в Вашем браузере, в противном случае многие функции нашего сайта будут не доступны.

  Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина.     Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби.     На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину... Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука.     Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець.     При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими.     Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з

Источник